Полтава

— А король? — відізвалося нараз кілька голосів.

— Що король?

— Король усміхнувся тим своїм усміхом, котрий нам боком лізе, зняв капелюх, кивнув

головою...

— І що? І що?

— Завернув конем і почвалав дальше... Це була одинока аудієнція, якої удостоїлася в

нашого короля найкраща жінка XVIII століття.

На хвилину в гетьманській світлиці зробилося тихо. Тільки поліна сухих дровець тріщали

в печі, озарюючи червоними блисками вояцькі постаті лицарів Карла XII.

— Нічого поганого я в тім не бачу, — почав Гермелін наново.

— А невже ж я кажу, що король поступив погано? — поправив його Реншільд. — Я тільки

пригадав тую пригоду на доказ, як дивно король Карло відноситься до жінок, не дивно, — можна

сказати, ненормально!

— Чого-то ви ще не вигадаєте, екецеленціє, — противився Гермелін. — На мою гадку,

пригода з графинею Кенігсмарк служить доказом, що його величність король Карло — чоловік

незвичайний, прямо одинокий у своїм роді. Вісімнадцятилітнім хлопцем увійшов до воєнного

шатра, як затворник до своєї печери і сказав: "Ніс sunt tabemacula mea, hie habitabo in

aetemum!"[9] І додержує слова. Жінок не пускає туди, як не пускають їх козаки на Січ. І пощо б

пускать? Щоб позбавили його сил, як Самсона, заволоділи ним, як Цезарем, розжалобили до

сліз, як Олександра Великого? Серце нашого короля — це нездобута твердиня, і є тільки одна