Полтава

— А кажуть, що в Батурині в Мазепи ще куди краща палата. Там такі багатства, срібло,

хрусталі, гобелени, що прямо стій і дивися!

— Хваляться козаки, буцімто в Мазепиних погребах золото в бочках кваситься, як у селян

капуста, а срібло лежить стоплене в кружках, завбільшки млинського каміння, — докинув своє

слово Маєрфельт.

— Не говори, товаришу, — перебив йому Гермелін, — а то нашому касієрові слина з рота

тече. Його туди пустити б у тії погреби гетьманські, Боже ти мій! Залив би нас не бляшками,

личманами, з котрих навіть коні сміються, а ретельними талярами, за котрими нашому братові

рівно скучно, як і за дівчатами.

— Дійсно, одного й другого нам сильно бракує, — притакнув граф Реншільд, а його голос

був тим разом більше подібний до зітхання, ніж до зневажливого свисту. — Ніяк зрозуміти не

можу анімозії[1], що анімозії! — прямо якоїсь абомінації[2] нашого наймилостивішого до осіб

кращого пола. Хоробрий вояк, і не любить жінок! Це ж прямо не подібне до правди. За якого ж

ми тоді чорта б'ємося, за чим ми вганяємо з одного кінця світа в другий, яка нам нагорода за

наші труди й невигоди? Чоловік дальше забуде, як дівка виглядає.

Молодші з лицарів Карла порушилися на софах і фотелях, хто кашельнув, хто підкрутив

вуса. Вродливий граф блиснув палкими очима.

— Тут нема чого кашляти. Якщо мене чорт не здмухне, як кістнер[3] на престолі свічку, а

Бог дозволить дожити хоч би такого поважного віку, як ось наш канцлер, його ексцеленція Піпер,

то й я на бездів'я нарікати не стану. Але нині, даруйте, мої панове, нині я отсих аскетичних