Полтава

норовів нашому королеві ніяк простити не можу. Не то панночок до товариства, але навіть

маркетанок нас позбавив, і роби тепер, що хоч. Не буду ж я по дорозі хлопських жінок

гвавтувати, бо на це мені моя офіцерська честь не позволяє.

Ексцеленція Піпер сверлував Реншільда своїми хоч полинялими, але все ще доволі

пронизливими очима, а його й так поморщене обличчя морщилося ще гірше і дійсно нагадувало

порепану шкуру, якою його не раз граф Реншільд прозивав поза очі. До того великі ніздрі

роздувалися, немов він моргав ними.

— Ексцеленція Реншільд, — почав, — пардон, граф Реншільд, чи треба, чи не треба,

підпускає мені гадючку. Видно, це йому робить якусь окрему сатисфакцію[4]. Не бороню. Але

завважати мушу, що не всякому чоловікові влив Господь у жили таку гарячу кров, як його

ексцеленції. Не будемо ж тоді ганити нашого найяснішого пана за те, що він за ворогом, а не за

спідницями вганяє. До чого кого Господь призначив, те він і робить.

— Я за спідницями не вганяю, — перебив йому піднесеним голосом Реншільд, — але всі

панове офіцери одної гадки зі мною, тільки не всі мають відвагу говорити, що думають, а я ані

фарисеєм, ані гіпокритом[5] не був і не потрібую бути. Я собі можу дозволити на тую розкіш,

якою, безперечно, є говорення правди. Я з мадам Кенігсмарк не поступив би був так, як

поступив з нею Carolus rex[6].

— А як же це поступив з нею наш наймилостивіший і що воно за птиця оця мадам

Кенігсмарк? — почувся голос маломовного Норберга.

Реншільд зірвався з місця.