Полтава

хто його зна, чи він де за углом не причаївся. А я щасливий, бо на хвилину в теплу хату

увильнув і з мостивими панами політичну розмову маю. Для вас чарка горілки — що для мене

ковток води, а мені вона розкіш несподівана, бо я її хіба з ласки таких милосердних душ, як ось

наша хазяйка, вживаю. Скажіть же мені тепер, будь ласка, хто з нас щасливіший, панове? Ви по

щеблях драбин спинаєтеся, а я лежу собі біля неї і приглядаюся спокійнесенько. Хто вище

підлізе, той нижче впасти може, а мені вже й падати нема куди.

— Бачимо, бачимо, але ж бо годі всім під драбиною лежати. Як воно тоді й виглядало би

на світі, коли б всі на нижчих посходили, кращої жизні навіть не бажаючи собі.

— Бажайте... — захехекав дід. — Бажайте, не бороню. Одного щебля діб'єшся, другого

забажаєш, і так все. Не шу-— кай щастя у світі, лиш у собі, в своїй душі. Можеш бути багатий,

славний, сильний, а нещасливий, і можеш бути бідний, такий, як я, і щасливий... Хе-хе-хе.'

Гадаєте, дітоньки, що дід все дідом був?.. Куди, куди! А я колишнього навіть згадувати не

люблю, бо гріх. Я з Богом примирився, а ви ще з ним войну ведете.

— Ми? З Богом! Щось також верзеш!

— З його законами святими, щоб ближнього любити, як себе, щоб іміння поміж нищих

роздать, щоб гордості не допускать до серця... — проповідував, як священик у церкві. Аж нараз

спитав: — А про гадяцьку полковницю ви чували?

— Чули, що дзвонять, та не знаємо де.

— А я знав її, тую полковницю гадяцьку, — почав, зміняючи голос з грізного на сумовитий.

— Гадяцького попа одиначка. Та яка! Хіба в київській Софії на образі таку знайдете, і то не знаю.