Полтава

— Я! — гукнув нараз Мручко і стояв випрямлений, як струна.

— Я теж голошуся, — озвався за ним Великан, забуваючи про хазяйчині ділочки і про

коропа насолодко.

— Я, я, я... — загомоніло кругом.

— Як бачу, жереб прийдеться кидать, — сказав Чуйкевич, — бо більше як чотирьох

старшин не треба. Козаків виберете собі із охотників. Хто поведе?

— Я! — гукнув знову сотник Мручко, і при тім стало, бо він зі своїми хитрощами і з

козацькою фантазією до такого небезпечного діла дійсно найкраще надавався.

— Ще й осавула одного можете собі взяти, — казав Чуйкевич.

— Я піду! — зголосився той, що з Одаркою сидів і Великанові ґулю за ухом набив.

— Тільки вважайте, панове, діло важне й небезпечне. Будь-кого брати не годиться.

Вибирать щонайвідважніших і найбільш досвідчених козаків. Язика добути треба, і то хутчіш.

Гетьман знати хоче, що з Батурином, чи держиться він. Це найважніше!

Погодилися скоро, кому йти, розплатилися, розпрощалися з хазяйкою — і вибігли з

господи. Чуйкевич скочив на коня.

Останній виходив молодий осавул. В темних сінях хтось ухопив його за рукав.

— Возьми мене з собою.

— Тебе? Здуріла дівка! Там смерть!

— Краще з тобою смерть, ніж без тебе життя.

— У спідниці підеш?