Полтава

здохле теля хвостом. Чужому будемо на запропале служить, але власного рейментаря

послухати та постояти за ним — нам важко. Най лиш поховзнеться йому нога, хай він щось не

по-нашому зробить, так нараз і завиємо, як тічня вовків. А щоб ми сколіли, а щоб нам пси на

вальторнях марша заграли, бо ми нічого більше не варті!.. Возьміть мене, Ірода окаянного. Я ж

нині гетьмана нашого, його милість Івана Степановича, відступити хотів. Тікають другі, гадаю,

чому ж би й мені не тікать? Подумайте, я, старий козак, а до того ще й шляхтич, Мручковський,

мало що не осоромив себе, як гевал, як простий чорняк. Гетьман в опресії, президію свою

покинув, маєтності лишив, на старості літ бурлакувати пустився, а все для нас, все для тієї

України, а я, трястя б мене напала, завійниця б мені всунулася в боки, я його відречися хотів, як

Петро Христа, і як куропуд хотів утікати з табору! Ах, люди, люди, тримайте мене, а то або свій

череп хамський розторощу, або вас повбиваю, як собак!

Товариші скочили до нього, але в ту мить задудоніла земля, загрякотіли шаблі об ворота,

і собаки кинулися до них з таким бішеним лаєм, ніби вони їх пожерти хотіли.

Хазяйчині дівчата позіскакували з козацьких колін і виплигнули з хати, щоб уйняти собак...

За хвилину на порозі появився Чуйкевич.

— Вечір добрий панам!

— Добрий вечір милості вашій! Сідайте, не погордуйте нами!

— Не пора мені сідать! Діло важне.

Обступили його. Лиш Мручко облокотився на стіл і дер шпакувату чуприну.

— Кілька десятків охотника гетьман ід Батуринові шле. Хто з вас голоситься?