Полтава

сотник, що нікому двічі михайлика не подав, а як котрий і простягав руку, так тільки сорому

даром набрався. — Нахаба! Гадає, що він оден на світі. Пусти такого до горілки, то він на смерть

зап'ється. Тебе б, чоловіче божий, в царській кунсткамері у спирт покласти; там тобі був би рай!

Козаки докидали і від себе. Біля огнищ робилося весело.

— Ми тут жартуємо, а ворог, може, де й підкрадається до нас! — зірвався нараз Мручко.

Але Сидір заспокоїв його. Він з розмов московських старшин знав, що на дві-три милі

кругом нігде якоїсь більшої царської військової частини не було. Хіба під'їзди звичайні. А тії в

таку лють як зашиються де, так на світ і носа не покажуть.

— А хай би й були! — махнув рукою Мручко.

— В нас тепер і збруї багато, і муніції вдовіль, не боїмося.

Та ще таку славну допомогу добули, — і моргнув вусом на Одарку.

— Може, і в мене за двох слабих сила, — усміхнулася Од арка.

— Знаємо вашу силу, знаємо, — притакував Мручко.

— Ох, не одного сильного вона побідила! І незчувся, коли сили збувся, і не лиш сили, але

й ума... Гей, гей, були й ми колись молодими, — і зітхнув, аж огонь затріщав голосніше. —

Багатство, силу, славу втратиш і знову добудеш, а тільки молодості — ні. Минула, й ого! Пиши

пропало. Сидір з Одарки очей не зводив.

— Не зимно тобі? — питався.

— Гарно, що і в раю краще не буде. Погадати, у Лебедин ішли, а до своїх попали.

— Ніхто не знає, що його чекає, — відповів Мручко і штовхнув Сидора в бік: — Не дивися