Полтава

Окружйла їх товпа козаків. Віталіїся і оглядали несподіваних гостей, як мандрівців з

другого світу.

Про мороз забували. Огн; горіли густо, і козаки топлива не щадили. Ціла поляна

палахкотіла.

Козаки зносили і складали кругом огнищ московські кожухи, збрую, все, що небіжчикам не

було вже потрібне, а живим могло ще пригодиться.

Виявилося, що й не без їжі був табор. Знайшлися сухарі, вуджене м'ясо і сало. До сухарів

між козаками великих охотників не було, зате салом ніхто не гордував. Припікали його на

вугликах і їли зі смаком.

— Ото дурні москалі! — жартували. — Мали сало і горілку і хотілося їм вмирати.

— Не поможе й сало, коли тепла мало, — говорив Мручко, — а щоб тепла не втратити, то

треба або сильно любити, або здорово бити, а горілку тільки в міру пити. Я готовий був здорово

биться, ти, Сидоре, свою Одарку кріпко любив, а москалі випили понад міру, і тому ми ще

жиємо, а вони хай з Богом спочивають!

Сказавши це, Мручко відшпунтував друге барильце, котре оден із його козаків двигав на

плечах у скриньчині з приказом поводитися вважно, бо "це муніція"!

— Гадаєте, хлопці, що я голіруч вас на ворога провадив? Не знаєте хіба старого Мручка.

Мручко по-шляхетськи вибирається в гостину. Дасть Бог "вікторію" так треба випити "на віват!",

— а як погром, так хай вороги за душі наші вип'ють, — і обділив удруге свій відділ горілкою, і то

не простою, а з кмінком, яку від Векли в Гірках на прощання дістав. А таку пам'ять мав старий