Полтава

таких, що ладні були би й помиритися, щоб не втратити своїх чинів та маєтностей. Не віднині

знав це, але треба йому було доказів, щоб діло вивести на чисту воду. Хай рішаються, бо з

хиткими годі по одній дорозі прямувати.

— Панове скінчили? — спитав.

— Цьому ділу ще далеко кінця не видно, — завважив Галаган.

— Отож я і хочу, щоб було видно, — почав з притиском гетьман. — Мені треба знати,

кому я рейментую і на кого можу числити, а на кого ні. Після ваших дотеперішніх заяв і присяг

тут ніякого сумніву не повинно б бути, але ж бо бачу, що останні цареві успіхи нагнали декому

страху, а на війні нема гіршого ворога, як страх. Тільки відважні і тільки на все готові можуть

побідити, цього я, мабуть, і пригадувати вам не потрібую.

— Не потрібуєш, Іване Степановичу, — перебив Апостол. — Не потрібуєш. Ти знаєш нас,

а ми тебе. Не одну ложку солі з'їли і тому-то й обиджати себе не дамо.

— Ніхто вас не обиджає, — гукнув Андріяш. — Самі ви себе обиджаєте, якщо про

нікчемне життя замість лицарської смерті починаєте балачку. Кожухівський сказав, а я це

повторюю, що нам усяку гадку про примирення з царем покинути треба, і хай буде проклятий,

хто його брехливим маніфестам повірить. Чорт їх складав, а не чоловік. От як воно!

Ґалаґан вертнув собою на кріслі:

— Також політика! Каже, що не обиджає, і знову обидив. Який тут чорт про нікчемне життя

балакав?

Андріяш покивав головою, аж йому чуб захитався.