Полтава

— Гей, панове! З дітьми ви граєтеся, чи як? Та ж нині останній чура в обозі знає, що

декому ласки царської забажалося. Військо чує, що думають старшини. І це найгірше. Бо в нас

війська мало. Хай би старшини йшли, якщо котрий влесливим царським словам повірив, але

війська ми й одної сотні не пустимо.

— Ого! — гукнув Ґалаґан. — Не пустите? А то ж то як?

— Спробуй а побачиш! — відповів, аж зубами заскреготав, Андріяш.

— До речі, до речі, панове! — заспокоював їх гетьман.

— Не пустить! Фі! — свистав Ґалаґан.

— Не пустить, — карлючкою на вус мотав Апостол.

— А щоб ви знали, що не пустимо! — почувся нараз голос Чуйкевїг-іа, але такий, що тамті

лиш глянули на його і — принишкли, буцім знітилися у собі. Ґалаґанові тільки зморшки біля уст

дрижали. Апостол перестав сіпати вус і кашляв...

По даху ніби чорти гуляли й реготалися "хі-хі-хі", Чуй-кевич стояв, як з білого каменя

витесаний, одна рисочка йому не дриґнула, лиш очі від Апостола на Ґалаґана перебігали.

— Хто зі старшин втікати хоче, хай іде, але сам, хіба з чурою, так, щоб не бачило військо.

Війська тривожити не вільно. Полева варта наладжена. Дезертирам смерть і смерть тим, що

затіють змову. Ви собі того, панове, навіть у голову не кладіть, щоб дальше мали воду мутить.

Вам усе давні часи навертаються на думку, так тії часи минули. Козаків не дамо, вони не цареві,

а гетьманові, вони — українське війська.

Говорив, ніби спокійно і стримано, але слова його перетинали воздух, як меч.