Полтава

слова не збрешу. І не гадайте, що мені щось у голові попсувалося, — хоч тепер і збожеволіти не

важко. Але я, дякувати Богові милосердному, при пам'яті.

Раменами здвигали й головами похитували, а бурсак розказував:

— Отож, як відомим стало, що архієреї у Глухів понаїздили, щоб викликати Мазепу, то

нас, кількох лебединців, що в Київській академії вчилися, сказали собі: до такого безбожного

діла рук своїх не приложимо. Навіть як співаки — ні! Невже ж ми не знаємо, хто таке гетьман і

що він для академії зробив? Невже ж ми не величали й не славосла-или його, не підносили

апотеозу, як добродієві свойому? А тепер щоб виклинати, з церкви святої викидати, проклинати

від роду в род?

— І що? І що? — загуло кругом.

— Цілу ніч билися ми з гадками, що нам робить, щоб спинити це погане діло. Була гадка

(не смійтеся, ми молоді, старечого розуму не маємо), була гадка тягнути жереб. Хто витягне,

тому й підкрастися до царя...

— До царя? Підкрастися? — зашепотіли сердюки.

— Підкрастися і — вбити, — докінчив бурсак, важко зітхаючи.

Він сказав щось таке просте, а разом з тим таке дивне, що нікому й на гадку не

приходило.

— Вбити царя?

— Гадаєте, не вбивали? — відповів палко бурсак. — А скільки кесарів римських не своєю

смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей.