Полтава

Десь і горівка взялася.

— Випий чарку, зразу й нагрієшся, — припрошували, та він буцім не розумів. То

загулював повіками очі, то розтулював і дивився непритяменно. — Та ну ж бо, випий,

християнська душе, бо задубієш, дурний! — приговорювали до нього, вливаючи горівку крізь

заціплені зуби.

— Положім його на бокун, лежати все-таки краще. І положили парубка, як мерця на лаві.

— Десь також розум посилати людину на таку заметіль.

— Я й собаки не вигнав би з хати. Добре, що з вовками не зустрінувся.

— Вовки не голодні тепер. Гадаєш, мало поживилися в Батурині.

— Над вовками святий Юр рейментує. Як кого дозволить з'їсти, то з'їдять, а не дозволить,

так навіть не тронуть. Парубок приходив до себе.

— Принесіть котрий сала, — жартував великан. — Якщо він до сала не схопиться, так це

не справедливий козак.

— То він, мабуть, і до дівки не став би.

— Але до костей то так, — колов щасливого грача той, що програвся до нитки.

Парубок усміхався добряче. Його обдало тим прихильним товариським повітрям, якого

поза козацьким життям не знайдеш. Був молодий, двадцятилітній, обличчя мав тонке, більше

дівоцьке, як козацьке, вус ще не вкорінився добре, такий вус, що його ще пальцями треба зі

шкури наверх підтягати.

Сердюки раді були гостеві. Все-таки хтось новий прибився, і, може, щось нового почують.