Полтава

крізь шум навісного вітру... "Ку-ку-рі-ку!"

Вітер снігом крутив. З одного місця здирав, а на друге кидав. Такі купи на шляху

понасипував, що кінь аж постогнував, пробиваючись крізь них. Їздець коня стрем'ями попід

черево штовхав. Спішився.

Кінь зривався, порскав, ніби знав, що і йому спішитися треба, але за хвилину попадав

знову у снігову заспу, і тоді вітри, як тічня голодних собак, кидалася на коня і на вершника,

шарпали їх, тручали, гризли, ніби їм щось залежало на тім, щоби їх не пустити. Насилу

дочвалали до Поросючки і пристали перед вартівнею.

— Хто такий?

— Свій, свій, — почувся тихий храпливий голос.

З вартівні вискочив сердюк.

Побачив коня, волохатого від інею, засніженого, що боками, як ковальський міх, робив, і

парубка, що ледве зволікся з кульбаки. Мав на собі свитку довгу, ніби псаломщик або київський

бурсак. Телепало ним і зубами дзвонив. Не міг розпростувати пальців, щоб поводи пустити.

— До кого? — спитав сердюк.

— З Лебедина до своїх утікаю, — відповів гість.

Сердюк казав коня відвести до стайні, а вершника попрохав до вартівні. Цей ішов,

похитуючися на ногах, як моряк, що давно суші не бачив.

У вартівні обдало його теплом, запаморочив дим, світ йому закрутився, мало не впав.

Посадили на лавку, натирали снігом, трусили.