Полтава

— Нема...

Годилися на тому, лиш великан був другої гадки.

— Так ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? — питався.

— Що я маю хотіти?.. Гадаю.

— Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі — лісовики. З медведями деруться. Зимно

терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість

чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч — різун... А в нашого брата і земля багата, і

небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою

балака, наш брат тільки в бою грізний.

— Особливо, як виросте такий великий, як ти.

— Великий, а розуму мало.

— А в тебе і росту, і розуму чортма, — боронився великан.

— Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, — кінчив.

— Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо.

— Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як

Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник.

Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому

втратив — навіки. Якби так тепер хто гукнув: "До бою! Москалі йдуть!" — то кинулися б, як

ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би.

Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду