Полтава

радив. Шо вони врадять? Биться чи мириться?..

Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало

таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав

цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-

давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла,

хоч цар виснажував немилосердно, а все ж таки народ бажав собі не війни, а миру.

Батуринський погром скріпляв це бажання. Був відстрашаючим доказом царської сили і злості...

Гетьман не був страшний. Ні разу не карав народу. Милувати любив. Навіть Кочубея помилував

би, коли б не царський суд.

Так міркували собі.

Гетьманські сердюки знали настрої народні і тим більшою тривогою турбувалися.

Стогнали дерева в саді, снігом до вікон било, по криші ніби діти ногами тупцювали, то

знов ніби стадо буйволів десь недалеко ревіло, ніби табун степових коней на гетьманську

палату налітав.

Війна, як стоголовий змій, на залізних ланцях біля границь Гетьманщини прикована

стояла. Цар пустив її з тих лапців на Батурин, тепер знов Менщикову прив'язати велів...

А як пустить?.. Як пустить?..

Ніч була чорна, як мазюка в бочці.

Ані квочка курят не випустила на небо, ані віз не викотився з небесної возівні.

Було вже, мабуть, пізно, бо півні кукурікали в Бахмачі. Їх голос ледь-ледь продирався