Полтава

— Посилай мене, пане гетьмане, куди хочеш, на найгіршу небезпеку, а піду, приказ твій

сповню. Прозрів я нині і побачив правду.

— Стань! — відповів різко гетьман. — Вертай до свого дому і пильнуй землі та хати, щоб

вони в ворожі руки не попали. Чуєш?.. Пильнуй землі!

Сорич вийшов. Розійшлось гетьманське товариство.

Гетьман остався сам.

"Ось як воно. Розкололи Україну надвоє. Дві булави і двох гетьманів, Скоропадський і

Мазепа. Нової отруї хорій матері завдали. Чи видержить вона?"

Сидів у старосвітськім фотелю серед великої салі і думав.

"Іван Ілліч — добряга. Товариш і однодумець. Не гадаю, щоби він підкопувався під мене.

Заскочили його москалі і в шори старого вбрали. Хіба дружина поможе йому скинути тії шори.

Але великої надії не маю, бо що гетьманша — то не полковниця, доскочив булави, так,

значиться: тримай, хоч булава ця і не на його руки. Де, де! Зам'які. Полуботок твердший... А

Левенець хитрун. На вибір не приїхав. Хмарно... Чекає, щоб прояснилося. Га, що ж! Кождому

життя миле... Нічого нового. Це вже не раз було".

І мимохіть став перебігати в гадках події за останньої півсотні літ... Чорні ради, вибори

гетьманів — то Москва, то Польща, часом для відміни турки і татари... Шарпанина, бої, ясир,

руїна... Тільки пісня над пустарем скиглить...

Задумався, і здавалося йому, що стіни в танець пішли, де були двері, там тепер вікно, а

де вікно, там тільки сліпий кут, — і там, і тут, і скрізь...