Полтава

тоді і рішиться.

— А Полуботок і Скоропадський, не надумуючись, прибули? — спитав гетьман.

— Скоропадському, — відповів Сорич, — не було що й багато надумуватися. До його

полку увійшла московська залога, він був окружений москалями з усіх боків. Що йому,

безталанному, оставалося робить? Головою муру не переб'є, хоч не рад, а мусів слухати царя.

— Так, мусів, — притакнув гетьман. — Розказуй!

— Отож, сього місяця дня шостого ранком відслужено обідню та молебень у церкві св.

Тройці, і всі ми вийшли на шлях, де стояла вже чимала купа козаків і поспільства. Князь Грицько

Федорович Довгорукий виголосив промову, вихвалюючи ласкавість царську і його велику

прихильність до України, а посольський дяк Родостамов виліз на стіл, що стояв на чималому,

наскорі збитому помості, і прочитав грамоту царську. Прочитавши, відійшов собі геть. Буцімто

дав нам волю голосувати, на кого хочемо. Глупо зробилося нам, бо хіба п'яний не розумів того,

що з нами кумедію грають. І хіба п'яному не розколювалося серце надвоє, дивлячись, як то

наша Україна знов, як колись, за часів руїни, розколюється надвоє. Але ніхто того вголос не

виявив, що йому діялося в душі. Одних, як ось мене, грішника розкаянного, несподівана ласка

царська з пантелику збила, другі великої сили московської перестрашилися, а ще інші такі п'яні

були, що навіть не пам'ятали, де вони і що роблять. А поспільство, як звичайно поспільство при

такій нагоді, — шуміло. Нарікали на старшин та на панів, що кривдять бідноту, грозили, що

порахуються з ними, а були й такі, що вигукували, буцімто нам жадного гетьмана не треба, хай

за гетьмана буде цар. Зчинився заколот, вже й до шарпанини доходило, як хтось із старшин