Полтава

— І шкідлива, здоровля псує.

— Бабам, — боронився той. — А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня

літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота.

Переконав. На хвилину замовкли.

— Найгірша страсть, — перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою

вгору, ніби він у небо дивився, — найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як

тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш — і її

доглянеш... — балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з

нею з товариством, так товариству було не до того.

— Тю, дурний! — почав програвший у кості. — Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно

так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді — ого!

— Ого! — підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос.

Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у

небо зазирав.

— Задер лоб, як до місяця собака, — казали йому, — і за дівкою виє.

Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття.

Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю

дивився і крізь зуби цикав.

— То не жарти, панове, — почав, — жінка — велика річ. Погадайте, Іван Степанович який,

а...