Полтава

Сорич перевів дух, глянув кругом, чи не сон це йому сниться і почав:

— Сотня моя, як це милості вашій відоме, до Ніжинського полку приналежить. Полковник

наш, пан Журахівський, з царем кріпко держить, так кріпко, як і нас в руках своїх тримає. Казав з

чолобитнею іти, так і пішли ми.

— Усі?

— Хіба хто нездужав або на час не поспів, так не пішов. А в мене здоровля кріпке, і сотня

моя біля Ніжина стояла, годі було не послухати "начальства".

Гетьман притакнув:

— Годі!

— У Богданівні збиралися ми. Крім ніжинців, прибули ще: стародубський полковник Іван

Ілліч Скоропадський, чернігівський Павло Леонтійович Полуботок і переяславський наказний пан

Тамара. З ними їх полкові старшини, сотники і сотенних старшин та військових товаришів хмари.

— Коли це було? — перебив йому гетьман.

— Цього місяця з другого на третій день, у четвер якраз два тижні буде.

— І що?

— З Богданівки двигнули ми до Глухова. Супроважав нас царський драгунський

білозерський полк, казали для більшої честі, а я собі гадаю, щоб люди не разбігалися, бо як

відомим стало, що нового гетьмана обирати маємо, то не оден захитався в душі. Як же так?

Законний гетьман, славити Бога, жиє, а вже другого вибирати?

Гетьман порушився на кріслі.