Полтава

— А що було в Глухові? — спитав.

— Перед Глуховом, гонів кількоро, вийшов тамошний сотник Туранський зі своєю сотнею

назустріч, він же буцімто хазяїн в цьому городі, хоч, по правді сказати, скрізь там тепер москалі

хазяйнують, наших за чуба водять. Ох і як водять! — зітхнув і на хвилину зупинився.

Нелегко йому було потрібне від лишнього, як зерно від полови, відділити. Надумувався.

— Перед самим Глуховом дожидало нас духовенство з хоругвами й іконами, їх милостей

панів полковників благословили, городський старшина хлібом-сіллю вітав. А дзвони грають, а

пушки ревуть, а з самопалів стріляють. Ніби принци які у цей Глухів в'їздили.

Войнаровський вертівся на фотелі, мовби там хто у волосінь шпильок навтикав. Бачив,

що Соричеве оповідання немило гетьмана вражає, тому-то підійшов і шепнув йому щось до уха.

Але гетьман заперечив:

— Ні, ні, най розказує докраю. Продовжай, Сорич!

І Сорич продовжав.

— Увійшли ми в Глухів і бачимо: шанує нашого брата москва. Здоровлять, привітливі такі,

чого забажає душа, дають. Чуємо, нагороджують вірних цареві людей. У мазепинців беруть, а

царевірних наділяють. Тільки писцеві заплати, щоб жаловинну грамоту на які там нивки-левадки

або ставки і млинки зготовив, а на другий день вони вже й твої. Скортіло і мене окаянного, як той

циган, так і я гадав собі: і треба брати, бо ще другий візьме...

Не докінчив, бо гетьман перебив йому:

— Не сповідайся з гріхів, а про вибір Івана Ілліча розказуй!