Полтава

була в одного козака, втікла з ним, вихрестилася, і коли вертали з церкви, брати її напали на

вихрестку і покололи ножами. От тому-то її тепер самої не пускають, а в господі безпечно, бо

господи недобрі собаки бережуть, котрих жиди більше всього бояться.

— Ов, ов, ов! — бідкався Мручко. — А дійсно, гарна в неї шия, і ціла вона нічого собі

дівчина, дарма що не нашої крові.

— А яка це різниця? — спитався котрийсь. — Ще нашого мужчину від жида відрізниш, а в

жінок ніякої познаки нема. Мені щоб гарна.

— Знаємо, знаємо. Тобі щоб спідниця.

— А нібито їм, жіночому родові, значиться, що друге в голові, як не штани? Їм щоб і

гірший, та коби інший. А гляньте, як вона до Сидора присмокталася, як той хміль до тичини. А

недавно задля другого дала себе колоти... Бабйо!

Дівчина ніби й того не чула, не соромилася й не пускалася козацької широкої груді, лиш

очі її ще гірше затягнулися імлою.

— Тулися, небого, до козака, як до гілляки змія, а таки тебе заріжуть, якщо братів твоїх

різатимуть, — озвався котрийсь.

— Лишіть, пане сотнику! — гримала на нього Векла. — Пощо ви мені дівчину проти ночі

жахаєте?

— Бо, правду вам сказати, не люблю бабського роду.

— Ов, а то ж відколи? — питалися одні.

А другі відповіли: