Полтава

життя проживає, ніби він тільки й робив, що від колиски до труни мандрував, а другого життя —

наче якась до правди не подібна казка. Будете ви, дітоньки, тую казку дітям своїм розказувати,

бо, як бачу, призначені ви для себе.

Одарка підняла очі до неба:

— Дав би то Бог милосердний.

— Мабуть, що дасть, коли вас при життю зберіг, — відповів Мручко. — Та ж не раз, десять

разів у ваших пригодах вмерти було можна. Брава ти дівчина, Одарко, і не сором мойому

Сидорові, що зв'язався з тобою. Я й сам... — почав, але тільки рукою махнув. — Де-де-де! Куди

куцому до зайця... Розказуй дальше, а Сидором не турбуйся, бо він у добрі руки попався. Не

треба кращого лікаря, як бувалий, старий козак. Вигоїть він його на дух, а в м'ясниці і під вінець.

— Не маю я надії, — з жалем відповіла Одарка.

— Чому?

— Бо Сидір, як лиш очуняє трохи, так зараз за вами, пане сотнику, побіжить.

— Не прийму, їй-Богу, не прийму! Як же так, таку гарну дівчину мати і не вженитися?

Сидір діло за десятьох зробив, заслужив собі на відпочинок. Не всім же гинути на війні, треба,

щоби хтось остався в-живих, дітей плекать. А з вас буде, як бачу, гарна пара... Не журися,

розказуй, як то ви через тую Десну втікали.

Одарка підійшла до постелі, поправила подушку Сидорові, а впевнившися, що він спить,

почала шепотом:

— Вже здавалося, тільки конем добре попри і в табор ускочиш, як отеє з двох боків