Полтава

Благий дідусь порався біля недужого.

— От і опорядила тебе, синоньку, вража москва, катюги безтяменні. Несіть його до мене.

Не дамо ж погибати християнській душі.

Мручко згодився і сам подався туди, зарядивши в сотні, що було потрібне.

Поклали Сидора на дідову постелю, доложили дровець до потухаючого огню, дід варив

якесь зілля для недужого, а Мручко випитувався Одарку, де вона з його осавулом бувала.

Журливим тихим голосом розказувала про напад на пасіку Імжицького і на його хутір, про

свій побут у баби-чарівниці, про втечу від неї саньми, на котрих лежав Сидір, згадала щирим

серцем про добрих людей, котрі їх приютили і в котрих вони скоро прийшли до себе. Розказала

дальше про те, як вони вдвійку пробиралися до гетьмана, як бачили вже здалеку огнища в

таборі, аж нараз знову попалися в матню.

Тут Мручко перебив Одарці.

— Дівчино, та ж це ласка Божа, що ви з таких пригод з душею вийшли! Не кажу Сидір, бо

він козак, а добрий козак твердий, як його шабля, але ти, ти ж дівчина, і диви, яка крепка, що не

вгнулася і не пропала, як на базарі собака. А вже з тим московським старшиною, то ти таки

добру штуку зіграла, як у театрі. Чули, батьку?— звернувся до благого дідуся. — Чули ви, як

отся дівчина москалів на кобиняк брала, вмерлою притворяючися.

Дід все ще порався біля Сидора, перев'язуючи його рани і смаруючи їх мастями.

— Чув, діти, чув, — відповів, перериваючи свою роботу. — Як кому на роду написано, так

воно й станеться. Інший і на порозі ногу зломить, а другий з дзвіниці впаде — і нічого. Один ціле