Полтава

Мручкові козаки знали, що коли їх сотник веде на нічний наскок, коли їх збавляє сну і відпочинку,

так воно, значиться, неминучо потрібне, а царські люди не могли зрозуміти, пощо їм серед вітру

і стужі кажуть волочитися по полях і лісах, як тічці голодних вовків. В козацьких душах був цей

лицарський запал, без якого немає справжньої побіди, царськими ж людьми гнав тільки один

безтямний звіриний страх. Мало котрий з них бачив свого царя, але хто його побачив, не

забував до смерті, і сотному розказував про його незвичайний ріст, про випулисті очі, з котрих

сипалися іскри, про зуби, як у смока, і про голос, як труба. Цар Петро — то була легенда, то був

демон, то був не чоловік, лиш антихрист, котрий заволодів людьми і провадив їх на бій з

Господом Богом, на неминучу загибіль. Москалі сліпо слухали свого царя, бо боялися його,

сповняли прикази, бо не сміли супротивлятися, гинули, бо не бачили спромоги жити. Попасти в

полон — це значило спасти душу і продовжити своє життя. Коли б не брехливі поголоски, що

король Карло — це лютер, ворог Христа, котрий теж не чого другого хоче, лиш вигубити

християнський народ, а "ізмєннік" Мазепа помагає йому в цьому безбожному ділі, бо він католик,

коли б не те, то москалі здавалися б цілими відділами, а так вони попадали в цей глухий кут, в

котрому як не в одну, то в другу стіну лобом гепнеш. Билися, як б'ється звір, застуканий

стрільцями, котрий іншого виходу не бачить і надії на вихід із западні не має.

Мручко не любив такого нерівного бою, дивився на його як на прикру остаточну

конечність, і хто тільки здавався, милував його, казав в'язати, бо й так гетьманові язика треба.

Москалі були всюди і не було їх нігде, бо нігде не можна було наткнутися на їх головні

сили. Гетьман знав, що Меншиков, доконавши Батурин, відступив від нього, що якраз по його