Полтава

слідам ступає шведсько-козацька армія, але де він тепер і які в нього наміри, де цар і чи йдуть

вони собі назустріч, чи гадають "дати баталію", чи, може, тільки задумують безнастанними

під'їздами тривожити й ослаблювати своїх супротивників, про те ходили всякі непевні і

несправджені вісті. Чим більше язика, тим більше тих вісток. А все ж таки язик серед війни —

дорогоцінна річ, бо ніколи не можна передбачити, чи не попадеться між ними й такий, що щось

важного скаже.

Особливу ціну мали полонені старшини, і з тими Мручко поводився зовсім чемно,

відбирав їм тільки оружжя, брав чесне слово, що не втечуть, і навіть рук не казав в'язати, тільки

відсилав до стоянки в лісі, де їх благий дідусь стрічав розмовою на євангельські теми.

Між полоненими москалями несли на драбині, знятій з якогось воза, тяжко покаліченого

козака, біля котрого ступала якась жінка в підранім тулубку і кратястою хусткою, мов турецьким

турбаном, обкручена так, що тільки двоє очей, чорних, як вуглики, світилося.

Як ціла та валка, з кіньми й возами, з полоненими москалями й декількома легкораненими

козаками прибула до Мручкової стоянки під Райгородом, збіглася ціла сотня, позривалися й ті,

що спали, і допитам та радості не було кінця.

Мручко не кляв і не сердився, як звичайно. Казав полонених почастувати горілкою і

салом, а сам підступив до драбини з погаратаним козаком, до котрого припадала кратястою

хусткою обтулена жінка.

Нахилився, глянув і радісно крикнув:

— Та ж це мій Сидір, а це Веклина Одарка!