Полтава

пішки лісом навпростець в напрямі, який вказали зловлені москалі.

Мручко йшов напереді. Ліс був неширокий і негустий, козаки поспішали жваво. Сніг

прикрив землю, не було чути хрупоту сухих гіллячок, а вітер глушив відгук ходи. Так дібралися

вони до узлісся, на якому ріс молодник, що, ніби живопліт, відгороджував ліс від поля.

Задержалися і осмотрили мушкети та пістолі. Мручко розгорнув корчі і глянув. Перед ним

на невеличкій поляні горіло огнище, при якім грілося кількох солдатів. Один стояв спертий на

мушкет, інші куняли, звернені лицями до огню, а плечима в той бік, звідки віяв несильний, але

дошкульний вітер, такий, що вміє дібратися до кості. Похнюплені голови й нерухаві постаті

вказували на те, що вони сонні, втомлені, а може, й голодні, бо цар не дозволяв більше

провіанту брати, ніж треба, щоб з голоду не вмерти. Тому-то москалі й промишляли. Як голодні

вовки, кидалися на поживу в кождім селі й місті, яке зайняли і в якому дозволено було погулять

"ребятам".

Вітер віяв якраз від лісу на москалів і заносив туди заграву від огнища так, що Мручкові

добре було видно все, що діялося перед ним, а його, хоч би навіть й завважили шорох, не могли

б побачити.

За огнищем, на поляні щось бовваніло, ніби курінь, на-борзі зготовлений. Неважко було

догадатися, що з нарубаних сягів і з наломаних гілляк зроблено шопу, в якій скрилася решта

царських людей. Під шопою стояли два-три вози і кількоро коней, що гризли драбини.

Мручко ще раз кинув оком на цей звичайний у воєнних часах образ і покликав по імені

кількох щонайсміливіших козаків.