Полтава

— Тягне вовка до лісу, а козака до бою.

— Навіть гадина кусає, як наступиш на неї. Тільки й нашого виправдання, сину. Дав нам

Бог землю багату, та безборонну. Може, й простить гріха, що боронимо її. А не вборонимо, то

розвіє нас доля, як жидів або циганів, по світі. Не маєш кореня в землі, так лети, як сухий листок.

Горе безземельному чоловікові!

— Горе недержавному народові!— додав Мручко, стягаючи нараз зубилами коня. Кінь

став, валка спинилася вся. Не тільки люди, але й коні притаїли в собі дух. Жаден козак шаблею

не бренькнув, жаден кінь не заіржав, бо козак і його кінь — це одно. Хоч ліс шумів, Мручко почув

легкий шорох у корчах, ніби вуж туди переліз. Не надумуючися, скочив. За ним пустилося ще

трьох козаків, а інших він спинив рукою.

Недалеко прийшлося гнати. Кроків кількасот від узлісся, в напрямі долини, як хорти

зайця, обскочили двох московських пластунів. Закинули їм на шиї аркани, і почався допрос.

Зразу крутили, але Мручко вмів з ними говорити.

Виспівали все. За ліском сотня москалів стоїть, один з тих численних відділів, що мають

шарпати ворога й не давати йому спокою. Де більша сила, того сказати не вміли, лиш цілували

хрест, що зроду не бачили ні царя, ні Меншикова, ні жадного з високих "оноралів". І не з доброї

волі до козацького табору підкрадалися, а лиш приказ такий дістали.

Мручко казав їх взяти межи коні, коні відвести в ліс і оставити під охороною кількох

козаків.

З ними остався також старий, як казав Мручко, благий дідусь, а решта відділу пустилася