Полтава

Тільки чоловік відірвався від нього і вже тепер нічого не знає. Надто ми на свій розум

покладаємося, синку, а Бог дивиться з неба й каже: "Ну-ну, побачимо, куди-то ви зайдете".

По хатах світилося. Райгородці козаків гостили. Хоч приказ був, щоб скоро спати йти, бо

завтра знову похід, так мало хто приказу того слухав. Шведи теж здебільшого біля огнищ сиділи,

грілися і розказували собі свої пригоди. Кождий пережив їх стільки, що на сотню літ стало б.

Були вдоволені. Багатий край давав їм запоруку, що голодувати не будуть. І народ поки що не

ставився до них погано. Лучалося навіть, що люди за хліб або за горілку грошей не хотіли брати.

Мручко з дідом не наближалися до гуртів, поспішали.

— Кажеш, що твоя сотня біля гайку, так тоді підемо туди, — і він повернув біля старого

цвинтарища. — От їм, — казав, показуючи на могилки, — їм то найкраще. Заспокоїлися.

Пережили своє, а про решту не дбають. А ми з тобою, сину, побачимо ще не одно, ой, не одно

таке, чого я навіть ворогам своїм не бажав би, — і перехрестився. — У Лебедині наших на муки

беруть, — додав шепотом, аж мороз Мручкові пішов по спині.

Минули цвинтар і побачили кілька огнищ на полі. Мручко зрадів. Сотня стояла там, де він

її лишив, значиться, нічого поганого не сталося з нею. Коло огнищ грілися козаки, вартові стояли

на чатах. Подав клич, і підійшли до найближчого огнища.

— Що нового?— спитав Мручко.

— Усьо гаразд, тільки пластуни наші кажуть, що за лісом непевно.

— Москалі?

— Мабуть, вони, але ми без приказу вашої милості нічого не починали.