Полтава

перехрестився.

— А мій покійний синок, ще йому й сімнадцята весна не процвіла, як і каже до мене:

"Благословіть мене, тату..." — "А то куди?.." — питаюся. А він: "Світу розглянути і слави

пошукати піду..." — "Рано, синоньку, — кажу. — Підожди, сили й розуму при мені наберися..." Не

послухав, пішов, — і тільки я його бачив. Кажуть, у першій сутичці, як нетля на свічку, на ворога

полетів, тільки руками сплеснув і з коня повалився. Куля в голову влучила. І де ж та його

слава?.. Марнується народ, а нам, бачиш, треба би в землю рідну вкорінитися, щоб відпір

ворогові дати. Не розуміємо того. Дикеє поле наша земля, толока — от що. Що-будь, і

спалахнемо, як степова пожежа, а прийде дійсна потреба, і сили в нас нема.

Другі півні співали. Огонь у печі догасав.

— А може, тобі хочеться спати?— питався дід.

Мручко заперечив.

— От бачиш, і в тебе спокою нема, хоч який ти здоровий на око. Мабуть, сотнею своєю

журишся, а може, й ще чим.

— Сотня в мене певна.

— Нема нічого певного на світі, мій синку. Навіть рідні діти непевні. От і моя Тетяна.

Здавалося, з розумом дівка. А диви, злигалася з дячком, з цапиною борідкою, і — пішла. Нині

попадя з неї, але яке її життя? Знаєш, які-то в нас тепер попи настали.

Ці слова пройняли Мручка якоюсь невідомою йому тривогою. Його сотня за Райгородом

під самим гайком стояла, за козацьким і шведським табором, бо одною з певніших числилася.