Полтава

— Певно, що не всі, бувають і путящі, але здебільшого це негідники, народ замість

відводити приводять до гріха, а найгірше, що про нашу Україну не дбають, на московські вислуги

пішли, не Бога, а царя славлять.

— Так ти тому і не пішов до свойого зятя?

— Тому й не тому. Що я там десь за Полтавою згубив. Я тутешній. Чимало я находився за

молодих літ. Не було війни, не було такого бою, щоб і я там не був. А скрізь небо, і скрізь вода, і

скрізь земля, і скрізь воздухом дишеш, не чим другим. Тільки що й теє небо, і тая вода, і той

воздух найкращі для тебе там, де ти родився. Там і помирай. Тую хату ще мій покійний батько

збудував, і в ній я хочу вмерти.

— А не скучно тобі самому?

— Самому? Щоб ти бачив, скільки їх тут осіннього довгого вечора понасходиться! Із Січі

товариші давні та славні, і з Гетьманщини. Згадуємо колишні добрі часи і журимося теперішніми.

Журби, що волосся на голові.

— Старі люди все новину гудять. Це відома річ. Я, батьку, молодший від вас, а на нинішні

часи нарікаю. Ніби й земля не так родить, як перід, і — навіть шабля не така гостра, хоч та сама.

— Відомо, відомо. За нічим так чоловік не тужить, як за молодими літами. Не один, може

б, і душу чортові записав, щоб помолодіти, так на теперішні душі навіть чорт не ласий.

— Гадаєте? — питався Мручко, набиваючи люльку. — А може, й ви мого тютюну

спрібуєте? Власного хову, добрий.

— Навіть дим з власного комина солодкий. Спрібую. '— Закурили люльки і журилися