Полтава

дальше. В глечику каша клекотіла. Очі діда від тютюнового диму ще більше сіріли, от-от,

здавалося, і розвіються, як той дим з файки.

— Споганів теперішній народ, — нарікав дід. — Перше всі за одного стояли і один за всіх,

а тепер — один одному з горла дере. Матір-отчизну для лакомства поганого продасть. А пощо,

питаюся тебе? Чи забереш ті маєтності на той світ з собою? Яким тебе мати родила, таким

перед Создателем своїм предстанеш. Перше, щоб китайки шматочок, а вже як шаблю на

домовину поклали, то велика честь. А тепер і пояс золототканий на сумний бік йому вив'язуй, і

попів з десяти церков клич, і лист до святого Петра від благочестивого під голову клади, так

буцімто святий Петро не знає, що за гість до нього йде. От глупота!

— Мода.

— Пустяки. Пишається-то, як пав'юк, і надувається, як індур, а в голові пусто. Знаю, знаю,

бо й сам колись, як вош на оксамиті, дувся, аж згадати гидко.

— Усякий якоїсь радості в життю шукає, — завважав Мручко.

— Не штука радуватися, коли ти в добрі, а радуйся, в убожестві бувши. Гадаєш, я

нещасливий, бо самотній і бідний?.. Куди там! Маю тієї земельки трохи, маю ще шкапу одну,

оброблю землю, скільки там зерна та соломиці для себе й худобини потрібую, лишу, — а решту

бідним на переднівку роздам, і такий я тобі пан, що і з полковником не одним не мінявся б. За

кожду днину Богові милосердному, лягаючи і встаючи, дякую, тішуся, що бджоли гудуть і що

липи цвітуть, що молодь ще кохатись не забула. І чого мені треба, коли я себе знайшов.

Незчулися, як минула північ. Дідусь глянув у вікно, послухав, як півні по селі піли, й