Полтава

закочувалося за вал велике червоне сонце і обливало клячучих у покорі своїм багровим сяєвом.

Гетьман піднявся, і щолиш тоді з тисячів грудей добулося глибоке зітхання і з тисячів

грудей понеслась найсумніша з усіх пісень на світі: "Вічная пам'ять".

Найстарші люди не бачили досі, як гетьман плакав.

XXXI

В Райгороді москалі не стояли. Переїхали тільки через його, і то спішно, бо боялися, щоб

по дорозі не зустрінутися з шведами та мазепиними козаками.

Втікали з награбованим добром і грабувати не було їм потреби. Везли всього багато, їжі,

вбрання, муніції. З церков позабирали дорогі фелони, книги, чаші, поздіймали образи і дзвони,

навіть іконостаси порубали на частини і теж тащили, як круки до своїх гнізд.

Те, що почалось за Андрія Боголюбського, продовжувалося тепер, тільки московські зуби

вгризалися чимраз дальше і щораз глибше в живе українське тіло, і чимраз більше отруйливої

слини входило в українську незгійну рану.

Райгород не був пограбований, стояв цілий, і шведи, й козаки могли в ньому і поживитися,

і погрітися.

Ніч не була дуже зимна. Кругом села на полях, та в садках, і пасіках, і в сусідніх

недалеких селах горіли огнища, лопотіли з вітром походні козацькі й шведські шатра, торчали

довгі, з дощок позбивані буди, мов курені на Січі.

На огнищах жарили баранину, варили в казанах борщ і кашу, приливали горілкою, котру

гетьман велів дати, щоб трохи розігрілися люди.