Полтава

— Того я не гадаю, бо тільки пес буває старий, а чоловік бувалий, а все ж таки я вже

такого сина міг би мати, як ти, що сина, найстарший внук доганяв би тебе, коли Бог не покликав

би був його до себе.

— Помер?

— Ні, на війні погиб, ще за Дорошенка.

— Го-го!

— Недолітком з хати вирвався і побіг. Дивно, як людей тая шабля до себе тягне, ще

тірше, як дівчина.

— Тягне, — відповів Мручко.

А старий ніби аж тепер отямився.

— Ох, і горе мені, не маю чим такого достойного гостя погостити, бо м'яса не їм, а горілки

не п'ю. Хіба медом та хлібом не погордиш, — і почав скриню застелювати вишиваним рушником.

— Ще покійниця жінка, як дівчиною була, вишивала.

— А доньки в тебе не було?

— Дві Бог дав, як лані. Одна з московським старшиною втекла, а друга за попа віддалася

і переїхала з ним, кудись аж за Полтаву. І мене закликала до себе.

— І ти не пішов.

— А чого? Щоб серце своє їсти? Не знаєш, синоньку, які наші попи? Один гріх, одна

наруга над Богом і церквою.

— Не всі.