Полтава

— Так було тоді сватів до неї післати; мати, певно, вибрала б тебе, а не Чуйкевича. Чому

не післав?

— Чому? Бо я любив Мотрину сестру, Ганну.

— Ні, бо ти — баба. — Войнаровський здригнувся. Але вона вже вспіла притулитися до

нього й щебетала, як дитина. — Та який би він не був, цей пан Андрій, Ганна його любить. Вона

їхала до нього, лід на Десні тріщав, московські кулі свистали, а Ганна про ніщо не дбала. Пан

Андрій не покине Ганни, правда?

Не відповідав, лиш притулив її до себе і слухав того щебетливого голосу, як співу.

Метелиця гула, сніг шибки у вікнах обліплював, ніби зима замурувати тих двоє хотіла й

відділити від світу.

Нараз Ганна, зміняючи голос, спитала:

— Чого це люди такі дурні?

— Дурні?

— Так. Хоч би й ти, Андрію. От одружився б був, любив би жінку, а вона тебе, плекав

діток...

— І помер смертю чесного чоловіка.

— А хіба на війні краще?

— Обов'язок, Ганно.

— Чому якраз на тебе цей обов'язок паде?

— Хтось же мусить його сповнити, хтось мусить послухати голосу землі.