Полтава

пахучими струями поплили.

Від тих пахощів п'янів... Щось забутого, чарівного, навіки втраченого верталося до нього,

хтось пісню в його душі співав, від якої збожеволіти можна, хтось дурманом напував його...

Забув про похід, про короля Карла, про дядькову булаву, про весь світ і прилип своїми

гарячими устами до її студених. Спинився час, світ оповився блакитним туманом, — нічого не

було.

— Це ти, Андрію?

— Я, Ганно, як тобі?

— Добре, краще й не треба.

— А може, тобі ще вина.

— І без вина я п'яна. Стривай, не йди! А то зі мною знову станеться щось таке погане, —

полечу кудись. Але ж бо перестрашився пан Андрій!.. Прости!

— Що це її, Ганно! — і знову її уст хотів своїми шукати.

— Ні, ні, досить! Не годиться доброго зловживати, — наскучить.

І гладила його по висках, ніби хотіла впевнитися, чи це він.

— А посивіла тая головка? — питалася.

— Не знаю. В зеркало не дивлюсь. Я не жінка.

— Треба дивитися, Андрію, треба. Наслідник гетьмана Мазепи мусить бути такий гарний,

як він.

— Не дбаю.