Полтава

її. А як збудить, як гляне на неї, так і засміється від радості, що така гарна. І вже ціліську днину

веселе. Слідком за нею ходить. Куди вона, туди й сонце біжить. Чи в городі, чи в полі, чи де. А з

тої пори, як її вбили, то й сонце посумніло. Навіть не вихиляється з-поза хмар. О...

"Одні божеволіють з горя, — думав Імжицький, — а другі тільки й глядять, як би їм краще

розжиться".

Невеселі міркування перебив Войнаровський. Вийшов з гетьманських покоїв і покликав

його до гетьмана.

XXII

Імжицький мало не скрикнув, глянувши на гетьмана. Привик бачити його бадьорим, гарно

вдягненим, гладко вибритим, людиною, котрої час своїми зубами нібито й не торкався.

А тепер сидів перед ним дідусь з поораним чолом, з морщинами на обличчю, з глибокою

рисою біля уст, як скиба.

— Так ти, пане сотнику, з тамтого боку до нас прибув і мало вірності своєї життям не

переплатив? Спасибі тобі!

Імжицький у пояс поклонився і почав розказувати свою пригоду. Але гетьман перебив

йому.

— Від мойого небожа знаю, не трудися. Як бачу, цар добре дбає, щоб мої люди до мене

не прибували.

— Скрізь стоять застави. По дорогах і біля бродів. Нікого за Десну не пускають, —

відповів сотник.