Полтава

— Чого наперед крячеш, ну, чого? Такий ти козак, тю! Двічі не вмреш, не бійся! А раз

кождому вмерти треба.

— Але як?

— Так, щоб ворогові мороз по спині пішов. Гей, люди, якби ви одною лавою стали, то нам

і шведа не треба б. Швед собі, а ми собі, — не встояв би москаль, коли б ми на нього з двох

боків наперли.

— Коли б... Але того ніколи не буде. Старшини хитрять, а попи за Москвою тягнуть,

продають нас.

Імжицький слухав тієї пісні, котра йому вже й без того остогидла. Скрізь її не віднині

спізагсть, спихаючи зину то на старшин, то на гетьмана. І хоч сам він був сотником, значиться,

до старшин причислявся, то не обидився, бо і як же за правду обиджаться? На власні очі бачив,

що старшини дійсно не другої політики трималися, а тієї, що, мовляв, де сила, там і ми. І сам він,

чув, що хоч як виснажені сили України, а все ж таки, коли б вона тепер піднялася одним

могутнім зривом, коли б спалахнула нараз одним велетенським полум'ям, так того пожару не

вгасили би ні маніфести царські, ні погрози Меншикова, ні проповідування попів про вірність

єдиному православному цареві, вдасть от Бога іміющому.

Дивився сотник Імжицький на сірувате небо, на людей, так само, як воно. сірих, і серце

його наливалося болем.

Не з такими надіями він спішив за Десну!

Уявляв собі. що тут побачить одно тільки завзяття, один підпал, від котрого ворожі затії