Полтава

злого. А доброго так мало. Возьми лиш сім'ю Богдана Хмельницького. Гетьманич Тимош мачуху

свою на воротах повісив, а це ж була та прегарна, степова Єлена, за котру, як колись за грецьку

Єлену, велика війна знялася. А що ж з його вдовою, з Домною Тимошихою, зробили? Багата,

прегарна, добра, тиха, що вона завинила, що терпіла так важко? Аж біснуватий Дрозденко

доїхав їй кінця, щоб пограбувати оці казкові скарби, за які стільки сліз полилося, і змарнувати їх,

віддавши на схованку якомусь Константому. Чортзна-що таке! А Богданові доньки? Катерина,

primo voto[26] Данилиха Виговська, secundo voto[27] Тетериха, дожила до трагічної смерті свого

першого чоловіка і сумної другого мужа. Про молодшу її сестру, полковницю Нечаїху,

розказують, що коли їй тіло замученого мужа привезли, з розпуки голову об домовину розбила.

Чи правда це, не знаю, але з тої пори тихо про неї, як тихою і сердечною продовж свойого

короткого життя була ця гарна доня великого гетьмана Богдана. А Юрась Хмельниченко?

Соромом палають лиця, скільки разів згадаю, як він на Оруна напав, його жінку вбив, гаремок

розігнав, маєток розграбив і за це перед судом на лядськім ринку в Кам'янці ставав... І вийшло з

товпи двох катюгів, скрутили Хмельниченкові руки, закинули петлю на шию і відвели геть... Ах,

багато, багато, мій сину, хотів би я нині забути, та ніяк не можу. Мов на злість, і смерть

Виговського, і кінець Брюховецького, і ціла наша руїна встає переді мною і кличе: "Спасай!"... А

куди ж мені спасати наш народ перед отсим хитанням безнастанним, як же мені вгасити цей

пожар, що горить віками, яким чудом зачинити цю гидку людобойню? Іншого шляху я не бачив,

крім цього, на який отеє ступаю... Кажеш, радуватися нам нині треба б, — а я радості в серці

моїм не чую, бо я тут, а народ мій там, а поміж нами розливиста Десна. Чую його зойки, чую