Полтава

слізні прохання, кличуть мене, а я знову коневі прив'язаний до хребта, тільки це іншої породи

кінь... Не знаєш ти болю мойого, мій сину!

І гетьман вхопив свою голову в руки і стискав її пальцями, як кліщами. Безмовно й

безрадно, тільки з великим спочутям у серці дивився Войнаровський на муку свойого дядька.

— Навіть Батуринові я на відбій поспішати не можу. Скільки війська в мене? Сміх сказати!

З чим я проти царя піду? Тисячі дві-три, і вони — непевні, і вони Бог вість які задуми криють у

своїх серцях. Спутав мене цей лист паперу, який ми підписали з Карлом, а інакше бути не може.

Куди він — туди й мені тепер, одна нам побіда або один погром. Лиш він молодший, а я?

І гетьман знову похилив голову на стіл і руками стиснув її кріпко-кріпко, ніби боявся, щоб

гадки не розсадили тієї бідної голови.

— Чому я не молодший нині, чому я не молодший! — нарікав. — Тільки ще діла переді

мною, стільки діла! Хто довершить його, як мене не стане, а чую, що почислені години мої!

Войнаровський не бачив ще дядька в такому схвилюванню, як нині. Прямо зжахнувся: що

сталося з ним? Невже ж переговори з королем Карлом не пішли так гладко, як бажав? Невже ж

не видержують нерви, шарпані протягом п'ятдесяти літ, і розстроюються, лускають, рвуться, як

струни на бандурі під надто сильними ударами руки? Він же звичайно такий зрівноважений,

спокійний, що навіть найближчі не відають тайників його великої душі...

Несміливо приступив небіж до дядька.

— Милосте ваша, не турбуйте себе. Дасть Бог, діло повернеться на добре. Хто більше міг

зробити, як ви? А що ваші люди не розуміють того, це їх вина. Вина товпи, що бунтується