Полтава

безнастанно, вимагає для себе прав, яких ні один народ не має, хоче волі, а не бажає ладу. Як

солом'яний огонь займається й гасне, а тоді ще й провідників ворогам видає, буцімто вони тую

пожежу роздули. Опріч одного гетьмана Богдана, всі наші вожді, правителі, провідники і ватажки

впали жертвою безтямної товпи.

— І моя пісня не скінчиться бадьорим акордом, — почав, зміняючи свій голос, гетьман. —

Га, що робить! А все ж таки — я її доспіваю до останньої стрічки. Досить вже тих недоспіваних

пісень, недомовлених слів і невирішених боїв. Або пан, або пропав! Піду на перебій. Хай я

побіджу побідою з-за гробу, але побіда моя! Зроблю товпу народом і приневолю цей народ

бажати справжньої волі і справжньої слави, так мені, Боже, допоможи і ти, свята Пречиста! —

Підвів очі на небо і тривав, ніби в захопленню несамовитім.

Войнаровський не смів глянути на нього, — боявся станути поміж гетьманом і Богом, ніби

винуватим почував себе, що зробився поневільним свідком цього прикрого моменту. Аж

таборовий гук наблизився до гетьманської палати, ріс, як рев моря, чути було поодинокі людські

голоси:

— Стривай!

— Ти хто такий?

— Пусти!

— Стій, бо стріляю!

Войнаровський вискочив на ґанок. Зимном повіяло по світлиці, як вітрила, понадувалися й

зашелестіли занавіси при вікнах і при дверях.