Полтава

ніщо, послушно і б'езтямно піддаючися тому завзяттю, котрого не міг побороти.

Завзяття вожда передавалося людям. Бачили тільки його і під його проводом не боялися

ні погрому, ні смерті. Вперед! Вперед — по славу або по смерть! Карлове лицарство не

дорожить собою... "Vivat Carolus rex!"

Король Карло не любить дешевої побіди, він навіть битви не хоче приймати, поки ворожі

сили не більші від його.

Знає це останній чура в шведському таборі. Всі вони вірять, що куля їх вожда не береться

і що його геній сильніший від царських регіментів. Слава Карла XII осліпила їх, насліпо женуть за

ним, не думаючи, що переходити Десну, коли вона ще не досить кріпко замерзла, і відтинати

себе від армії — це вчинок прямо божевільний. Щось такого міг би зробити молодий офіцер,

котрий шукає незвичайних пригод, але не вожд, що повинен дорожити собою, не Карло, котрий

свою армію загнав у чужі краї.

Про ніщо не думають шведи, — вперед! вперед!

Нараз кламцнули кріси і посипалися кулі.

Двох їздців повалилося на землю. Коні зжахнулися, кинулися набоки, але їздці кріпко

тримали в руках поводи. За хвилину відділ пер дальше, — як таран об мур, так валив у

московські роти. Ще один стріл, ще двох-трьох обагрилося кров'ю, і вже Карло сидить москалям

на карках. Його довгий, прямий, важкий меч блискавкою в'ється, ні один удар не хибить.

Як колись голови телятам одним махом відрубував, так тепер москалів січе. Роти

подаються, старшини не мають сили вдержати строю. Як косар у збіжжя косою, так Карло мечем