Полтава

Обличчя його сяло, повеселішав, ніби нове життя увіллялося а те зв'ялене довгими

трудами й невигодами невеличке тіло,

— Ваша милість, — почав Войнаровський, — замало дорожать своєю достойною особою.

— Lapalien, mein Herr, Lapalien[77]. Найліпше береже себе той, хто не боїться нічого.

Невже ж можна забезпечити себе перед смертю?

— Але й провокувати її не годиться.

— Мусимо бути провокаторами смерті. Не людей, а її викликуємо на бої. Я поки її не

побачу, поти й не б'юся радо. Але чи бачите, якої ми добичі набрали?

Добичі справді було багато. Шведи збирали по полю московські рушниці, списи, шаблі, —

добро, якого на війні ніколи не може бути забагато. Муніції теж чимало знайшлося, кілька ящиків

куль і кілька бочівок пороху.

— А сухі? — питався король.

— Як перець, — відповіли йому вдоволені шведи.

— Будемо їхніми кулями і з їх мушкетів до них стріляти.

— Треба ж власникові віддати його добро. Правда, monsieur[78] Войнаровський?

— З причинком, ваша королівська милосте.

— Добре кажете, з причинком. Постараємося. Я нині нарочно пробував, чи тверді вони на

руку.

— І що ж?

— Не дуже. Але зате багато їх.