Полтава

Бистроногий Аякс летів птахом. Другі коні насилу поспівали за ним.

Причвалав над Десну, там, де піоніри мідяний міст клали. Горіли ще смолоскипи на

високих дрючках, бо робота йшла цілу ніч. Над огнищами, на триногах, у залізних казанах

клекотіла смола, ковалі залізо на ковалах клепали, луск сокир далекою луною відбивався від сіл,

окутаних імлою. Іноді, як повіяв поранковий вітрець і на хвилину розігнав туман, видно було

лискучий хрест на сільській церкві або шпиль високої дзвіниці, або тополі біля панського двора. І

знову — сіро, імлисто, непевно.

Король стояв і дивився в тую імлу. Довго, вдумчиво, бистро.

Нараз післав до робітників, щоб спинили роботу. Тисячі сокир, молотів, сверлів завмерло

в руках. Тихо зробилося кругом.

Король впивався ухом у тишину. Очі його більшали, брови знімалися вгору, він ріс.

— За мною, вперед! — гукнув, не озираючися, і з шаблею

в руці кинувся через Десну.

Захрустів лід, але не заломився, ніби Десна зойкнула тільки, почувши на собі напрасну

силу несподіваного бігу.

— Вперед! Вперед! — заохочували себе їздці. Коні ховзалися. падали, один ногу зломив.

Король не дбав. Що там один, а хоч би й два, хоч би й сотня! Не дорожив собою і не цінив своїх

людей. Його обхопило це лицарське божевілля, котрим він чарував своїх, а жахав чужих,

пострах між ворогами ширив. Навіжений цим божевіллям, забував, де він і які в його сили, не

питався, якого ворога має перед собою, не дбав, чи побідить, чи потерпить погром, не зважав на