Полтава

тіні, як він, куняють над ними, збідовані, зголодовані, позбавлені не тільки всякої життєвої

насолоди, але й надії на неї, надії, що й цьому походові прийде кінець і що почнеться поворот

восвоясі. Сидить жовнір біля огнища, і зневіра, як гадина, присмоктується до нього. "Замерзнеш

цеї ночі, — говорить, — або завтра вб'ють тебе, як собаку. І добре як зразу, щоб не різали по

шматочку або щоб раненим не попав у полон. Краще добий себе тоді, а ще краще зроби це

зараз, тепер. Бо пощо відкладати на пізніше? Чого кращого дочекаєшся? Бачиш, з кождим днем

стає гірше. Спішися!"

Чує жовнір, що не опреться тій намові, і вже осмотрює скалку на мушкеті, аж нараз сніг

біля землянки заскрипів, і двоє очей з-під хустки засвітило.

— Чого надувся, як сич? Лицар і — настрашився морозу! А може, за милою скучно? Гей

шведи, шведи, що це сталося з вами! Аж дивитися гидко. На короля поглянь. Цей не боїться

нічого.

— Тільки вас.

— Невже ж ми страшні? Та поглянь-бо на мене! А то, задивився кудись, мов у другий світ.

І руку простягає до нього. Хоч зимна, а тепло робиться на серці. І в землянці теплішає, і

вже світ не такий безнадійно великий, як був перед хвилиною. І огнище палає ніби тобі ясніше, і

так добре біля нього вдвійку сидіти, близько-близько притулившися до себе і чуючи, як серед

стужі, серед скомління зимового вітру, під овечим тулупом б'ється живе серце людини.

— Багато вторгувала нині?

— Тільки, що кіт наплакав.