Полтава

королівну, замкнену в самотній вежі посеред чорного озера, серед людської глупоти.

— Га, що ж! Краще мудрому казку розказувать, як з дурнем діло робить. Карло й Мазепа

навіть в упадку достойніші будуть від інщих на верхів'ю щастя... Як руїни знищених будинків, так

і люди, потерпівші погром, мають свій приваб... Я тільки нецікавих людей не люблю.

— Odi profanum vulgus[74], — доповів Рачок і насторошив уші.

— Чуєте?

Люксембург замість відповіді скочив на лавку під вікном і прилип до шибки. Рачок пішов за

його приміром. Блазні-філософи перемінилися нараз у дітей, котрі щось цікавого уздріли...

Шляхом мчав король Карло на своїм Аяксі. Кінь майже не доторкався землі. Їздець не їхав

на нім, а летів, як казковий птах, як стріла, випущена з лука рукою провидіння. Фут-ром підбитий

плащ тільки рамен тримався. Ніби з тих рамен виростали крила.

Очі вискакували з орбіт, уста затискалися завзяттям... Арес, Одін чи Див? Може, всі три в

одній особі. Видиво, не чоловік.

За Карлом, як за Перуном хмара, летів невеличкий відділ їздців. Їх чорні коні побіліли від

піни і від снігу. Збідовані їздці Бог знає звідки набирали сили до того героїчного бігу.

Але хто бачив тамтого, не дивився на тих. Були темрявою, яка осотує зіниці після наглого

блиску.

Люксембург завмер. Рачок затаїв у собі дух. Носики їм до шибок примерзали. Не чули

болю. Апокаліптичний їздець очі їм вирвав, мислі пірвав, душі з маленьких тіл вихопив і поніс з

собою.