Полтава

трава і зацвітуть квітки, бо природа навіть від людської злості сильніша.

— Natura artifex perfectrix[73]. Але чи бачили ви, пане Рачок, як армія в переполох

попаде? Баталіони напирають на себе, а канони, як божевільні, женуть навмання через трупи й

через ранених. Торошать людські черепи, ломлять кістки, внутренності намотують на колеса, як

шнури, і вони тягнуться за ними, як хроби... Тю! Спасибі за честь бути великим вождем крштом

оцих невідомих героїв, оцих незчислимих жертв, котрим черепи торощать і висотують кишки. Чи

повірите ви, пане-товаришу, що, дивлячись на такий жахливий образ, я не раз дякую Богові за

те, що Він відмовив мені росту і тим самим зробив неспосібним до вояцького діла.

— Вірю вам. принце, бо й мені іноді ті самі гадки до голови приходять... Але ми відбігаємо

від теми. Коли я не помиляюся, то ми почали з того, що наша найближча будучність, мабуть, не

дуже-то рожева.

— Чорна!

— Так тоді, чи не подумати б нам про себе. Як прийде що до чого, то ніхто нами журитися

не стане. Забудуть нас, лишать або прямо кинуть, як дитина ляльку. Що ж ви на це?

— Що я?.. Я гадаю, що панові Рачкові запахло царем. Що ж, він, говорять, любить нашого

брата. З цілої Московщини карлів до себе стягає.

— Любить, бо він великий, а ми маленькі, — контраст. Може би, нам якісь гарні карлиці

підшукав, — і Рачок заіржав, як жеребець.

— Тьфу! — сплюнув з погордою Люксембург.

— Був би за свата, потім за кума...