Полтава

— А по найдовшому життю справив би нам похорон першої класи, йшов би перед

домовиною і тарабанив на великому бубні, бо він до того мистець і охотник.

— А хоч би й те.

— Так тоді переходіть до Петра.

— А ви?

— Я? — і Люксембург замість відповіді поцілував "De rebus gestis Alexandri Magni..." — Я,

— повторив ще раз, ховаючи книжку до королівської кишені, — я не можу, пане Рачок, не можу.

— Не можете?

— Хоч би його всі покинули до одного, не кину його. Хоч я малий ростом, так честь у мене

не менша, як у Малькума Беркмана... Щасливої вам дороги, пане-товаришу, — і простягнув до

Рачка свою маленьку, як у дитини, руку, другою притулюючи до груді скрипку.

Рачок кріпко стиснув правицю королівського блазня.

— Спасибі вам, пане-товаришу. Тепер я знаю, з ким маю діло. Не бійтеся. Не розійдемося

так скоро. Де наші пани, там будемо й ми. Витриваємо біля них. Але боюсь, що не витривають

інші. Шведські генерали, можливо, бо що ж їм іншого робити? До Швеції тікати? Далеко. До

Петра переходити? Небезпечно, і честь офіцерська не дає. Але гетьманові полковники — то

інша річ. Відсахнуться від старого гетьмана і відречуться його, як Петро Христа. Козацька армія

не велика, а стане ще меншою. Дійде до того, що під одним дубом, як говорять старі люди.

разом зі своїм вождем перед дощем сховається. І як дивилися ми колись на велич наших

хлібодавців, так на їх нищету глядітимемо. І будемо їм розказувати казку нездійсненої мрії про