Полтава

вічності і грається тими страхітними снами, які ми називаємо світом і життям, — грається нашою

бідою.

— Цікаво!

— Страшно, товаришу! Бо що ж тоді ми? Така сама малесенька часточка, така сама

черточка в тому страхітному сонному образі, як яка мушка, як квітка, як зеренце піску.

— І пісок, на вашу гадку, жиє?

— Кажу ж бо вам, коли є життя, то все жиє: і камінь, і залізо, і пісок, все! Тільки життя

каменя сильніше від життя людини, довше, не спалюється так скоро, як наше. Ми згорюємо, як

огонь. І чим більший цей огонь, чим ясніше він палає, тим скорше сам себе зжере... Огонь, що

називається Карло XII, на мою гадку, засильно горить.

— Засильно... Ваша правда, пане Рачок, засильно... Мені теж іноді здається, що мій

наймилостивіший пан легковажить своє дорогоцінне життя. Хоч стараюся зрозуміти, чому і

пощо, зрозуміти не можу. Десять літ товче собою по Саксонії, Польщі, Росії, по Україні; ні то

вигоди, ні насолоди життя не знає, вічна турбота, вічні недостатки, заєдно життя його на

волосинці висить, все йому смерть в очі заглядає, — і пощо це все? На те, щоб одного вечора

хтось гукнув: "La piece est finie!"[69]

— La piece est finie! — повторив Рачок і, подумавши хвилину, додав: — Allons souper[70]...

Так, так. Це скорше чи пізніше буде сказане. Скорше чи пізніше сховають його до якогось

металевого ящика, обкалять, обспівають, обіллють нещирими слізьми і, зітхаючи, скажуть:

"Allons souper!" Живий живе, гадає. І скажіть же ви мені, будь ласка, чи для такого фіналу варто