Полтава

— Я нікому не вірю, навіть собі. Зневірився, — але якраз тому й боюся, щоб зневіра не

обхопила також і других. Вона, як морове повітря, у воздусі висить. Навіть король ваш. говорять.

не спить по ночах, а очі його мутніють, як осіннє небо. Не завважали ви того?

— Ще й як. Його королівська великість дійсно змінився останніми часами. Іноді пізно,

опівночі, як кіт, навшпиньках підкрадаюся до його ліжка, а він не спить. "То ти, Люксембург?" —

питає. "Я, мій милостивий пане", — кажу. "Сідай і розказуй що". Сідаю на ліжко в ногах і

розказую йому казки, як дитині, щоби заснув. А він лежить горілиць і вдивляється у стелю,

словечком не перебиваючи мені. Так нас застає ранок... Мушу вам зрадити одну тайну. Мій

король, хлопцем бувши, нічної самоти боявся. Біля його ліжка світло по ночах горіло і паж біля

нього спав. Чи цей страх до нього тепер не вертає? Погано, як до людини вертають звички його

діточих літ.

— Чому?

— Кажуть, що під кінець життя чоловік хоче бути таким, як був спочатку... Кінця боюся.

— Всі ми боїмося кінця, забуваючи, що він міститься в початку.

— Себто, що його нема?

— І бути не може... Панта рей[68].

— Вірите в невмирущість?

— В ніщо тепер не вірю. кажу це вам, але так думаю собі, що або є життя і тоді воно вічне,

безнастанне, невгаваюче, або все це, що ми вважаємо життям, лиш омана якась, привид, сон,

котрий нам від тисячів літ сниться, а властиво не нам. а комусь невідомому, що лежить на ложу