Не вбивай. Батурин.

відповідного конвою, і не гадай!

Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і

багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-

таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей.

До того якраз із Полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де

завелася Вільна Свобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без

того вже збентежені війною уми.

Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі!

Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши

свої рідні гнізда, готові були до всього. «Лучше псу муха, як поза уха», — казали, пускаючися на

непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавін, який, покладаючися на

розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту,

виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у

Гетьманщині і зробив усякому панству кінець.

Тому-то не було як Чуйкевичеві оглядатися, чи сонце дуже припікає, чи ні, треба було

поспішатися, щоб щасливо вибратись на певнішу дорогу. Цілком певної тоді не було, і ніхто,

виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї.

А все ж таки, коли він другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїзний двір

з ґанком на тесаних стовпах, від котрого холодна тінь спускалася на спалену сонцем землю, і

коли почув запах цвітучої липи і гул гамірливих бджіл, не устоявся проти спокуси і поступив туди.